Прагнення держави до збільшення тривалості життя громадян похвально, і, одночасно, антигуманно через найвищих витрат громадських ресурсів. Далеко не всі розвинені країни фінансово готові забезпечити всім громадянам гідну старість, покладаючи велику частку турбот на сім’ю і капітали майбутнього довгожителя. В Японії, де рідкісний громадянин не доживає до 84 років, цей період життя теж похмурий, пенсійний фонд не має достатніх коштів, щоб гарантувати високі пенсії, здебільшого, свою старість японці забезпечують власними коштами.
Японські громадяни дуже стримані і терплячі, не звикли скаржитися на долю, вважаючи це негідним, і долаючи труднощі. Пенсіонери звично сподіваються тільки на себе, намагаючись не розлучатися з активним способом життя, до останнього відвідують танцювальні гуртки та спортивні секції. Існують спеціальні програми перекваліфікації людей похилого віку, де їх терпляче вчать якоїсь корисної та доступної діяльності, тільки щоб відтягнути момент визнання фізичної слабкості. Але у кого-то на переучування не вистачає фінансів, а кого-то підводить здоров’я, та й генетично дуже діяльна японська натура не здатна уникнути хвороб старості і недоумства.
Якщо людина не зіткнувся з власним недоумством, з роками шанси стати свідком деменції у рідних або друзів будуть тільки рости, і в літніх людей зростає страх закінчити також. Японські громадяни дуже скромні у своїх видатках: маленькі квартири, проста одяг, невеликі зарплати. Як правило, коштів на постійний кваліфікований догляд за постарілим родичем немає, і хтось із молодших родичів кидає трудову діяльність, цілком занурюючись в обслуговування хворого. Про подібні жертви не говорять навіть серед «своїх», це само собою зрозуміле і обов’язкове. Необхідна медична допомога оплачується державою, але сім’ї доводиться «підтягувати поясок» витрат – однією зарплатою стає менше.
Звичайно, рідним хотілося б визначити збожеволілого старого в пристойні умови, це цілком можливо – таких установ в достатку, і дуже недешево.
Але і при наявності фінансової можливості сім’ї, будинки для людей похилого віку відмовляються брати пацієнтів, які потребують постійного стороннього догляду і не можуть самостійно приймати їжу. Альтернатива – установка постійного шлункового зонда. І якщо раніше трубки використовувалися як тимчасовий захід, то останнім часом ситуація радикально змінилася – обов’язково і безповоротно повинен бути шлунковий зонд, таких пацієнтів в Японії вже понад чверть мільйона.
Близько 90% пацієнтів на примусовому вигодовуванні – лежачі. Крім того, деякі з них необхідно убезпечити від мимовільної «виїмки» і членоушкодження, буквально – фіксувати. Щорічна вартість догляду за зондувати пацієнтом виливається в божевільні 5 млн йен (півтора мільйона рублів), що лягає тягарем на державу і родичів. І лікарі, і родичі людей похилого віку, в більшості своїй, не хотіли б для рідної людини і себе такої долі, але іншого виходу не бачать. Ініційована робота над новим законопроектом, який захистить лікарів від судових позовів у разі їх мотивованої відмови від процедур, штучно подовжують життя понівеченого старістю пацієнта, в тому числі і примусового шлункового зондування.
Як довго повинен жити людина? У приголомшливому фільмі Сехей Імамура «Легенда про Нараяму» син несе на гору літню матір, ще міцну і без найменших ознак слабоумства і будь-яких хвороб. Але годувати «зайвого» людини, яка здатна працювати в повну силу, не дозволяє дикою сільська бідність, через яку молодші діти не заводять власної сім’ї, вбивають тільки народжених дівчаток. Стариков забирають на Нараяма, де на холоді і без води вони швидко згасають. Страшно, дуже страшно дивитися, як спокійно стара мати прийняла вибір сім’ї, вона японка, яка ніколи не скаржиться на долю, вона повністю приймає «виборчий» гуманізм давньої традиції.
Людина повинна колись померти, цього не можна перешкодити, іноді, не треба перешкоджати процесу відходу з життя. Тільки от коли не треба заважати, не дано знати напевно.